Ведуча 1: Доброго дня, шановні друзі! 3 квітня вся Україна відзначила 100-річчя Великого українця, совісті і світоча української нації, письменника і публіциста, критика, громадського та державного діяча, академіка, секретаря правління Спілки письменників, голови Українського державного комітету захисту миру, члена Всесвітньої Ради Миру, депутата Верховної Ради, Героя України Олеся Терентійовича Гончара.
Ця постать знакова для полтавського краю, тому в деякій мірі неофіційно, не дочекавшись відповідного рішення на державному рівні, 2018 –й вважається в Полтавській області роком Олеся Гончара.
Ведуча 2: Сьогоднішнє зібрання відкриває чудова пісня, створена нашими земляками. Слова голови районного осередку Спілки журналістів України Костянтина Тараненка, музика талановитого самодіяльного композитора, незабутнього для козельщинського краю та Григорія Ромаса. «Собор бережімо людської душі»… Виконує вокальний ансамбль «Глорія» викладачів дитячої музичної школи.
(Пісня)
Ведуча 1: Коло зацікавлених осіб на заході, який ми назвали «Полтавщина в думках і серці Олеся Гончара» — це вчителі української мови та літератури району, учні, які цікавляться цією тематикою, краєзнавці нашого краю, земляки письменника з Бреусівки і Улинівки та просто шанувальники його таланту. В роботі заходу беруть участь начальник відділу культури і туризму Козельщинської райдержадміністрації Тетяна Яківна Карнаух, завідуюча методичним кабінетом відділу освіти, сім'ї та молоді Тетяна Олександрівна Бутенко.
Ведуча 2: Нам випала честь бути земляками Олеся Гончара, тому по -особливому сприймаємо все, сказане на адресу письменника. І невдячні висловлювання глибоко ранять душу. Так, напередодні ювілею з вуст деяких критиків, чиновників від літератури центрального рівня прозвучали неоднозначні думки.
Письменника звинувачують у численних гріхах: прислужувався владі, приймав від неї нагороди, обіймав високі посади, зрештою, не опинився в таборах ГУЛАГу разом із Левком Лук’яненком, Василем Стусом, Іваном Світличним, не полишив на знак протесту України й не виїхав за кордон разом із Миколою Руденком, Надією Світличною й іншими, кому судилася свого часу емігрантська доля.
Ведуча 1: Критики намагаються довести, що Гончар — гість із минулого, що його романи, оповідання, новели, публіцистика не про день сущий, а про день збіглий, що вони пронизані комуністичною риторикою, що митець нібито спотворював історичну дійсність, підлаштовуючи її під тодішню ідеологію. Одним словом, нема чого актуалізувати його творчість, вивчати її в школі, бажано поступово виводити набуток письменника з літературно-мистецького простору.
Ведуча 2: Безперечно, і найвищі офіційні премії, й ордени і посади — в Олеся Гончара усе те було. Але, як сказав відомий журналіст Іван Бокий: «…небагато людей знає ,що він жив у постійному конфлікті з часом, із владою, і може, навіть , із самим собою,що природно для художніх натур. Він бачив у житті багато такого, що сприймав як наругу над людиною. Його нагороджували і боялись. Його пригрівали і критикували. Він не був пестунчиком долі, хоч вона йому багато й дала. І передовсім - могутній талант. Критика ранила його не тим, що критикувала, а що била його по найдорожчому – його болю за народ, за людину. Але все це відшуміло, він з усіх битв вийшов переможцем. Не силою влади. А силою таланту»….
Ведуча 1: Так, автор «Прапороносців» вимушено жив не одним життям. Як свідчать його щоденники, він дисципліновано з'являвся на засідання ЦК КПУ, членом якого був, сесії Верховної Ради, керував Спілкою письменників, коли пропонували, виступав на публічних зібраннях... А приходив додому, відкривав черговий зошит із щоденниковими записами, ставав самим собою й писав те, що думав насправді. З тих сторінок-сповідей перед нами постає новий Гончар -- розіп'ятий на перехресті ідеологій XX століття мислитель, серце якого, мов чутливий камертон, відгукувалося на всі події у світі.
Ведуча 2: Із щоденникових записів:
Так, я не рвався на гулагівські нари. До того ж за мною вже були гітлерівські концтабори ( в Білгороді й Харкові влітку 1942-го)...
Гадаю, досвіду одних таборів на людське життя цілком досить, щоб зрозуміти, що й до чого... " .
"Перебування в партії (так уявлялось) давало змогу щось більше зробити для захисту України, її культури. Інтереси України завжди були на першому місці! І таки ж дещо вдавалось. Дещо вдалось відборонити і в творах. І в тяжких кабінетних війнах... "
"Іноді жити для нації - річ більш героїчна, ніж умерти за неї" .
Ведуча 1: Внутрішню трагедію Гончара розуміли і письменники-сучасники. Поет Дмитро Павличко пише:
“Пекло його життя, на мою думку, було набагато страшнішим за муки ув’язнених дисидентів. Я називав і завжди називатиму Олеся Гончара ув’язненою совістю ув’язненого народу. Ця совість ніколи не замовкне,
говоритиме навіть тоді, коли ми, нарешті, станемо вільними. Адже пам’ять про рабство є найкращим вартовим свободи”.
Ведуча 2: “О. Гончар — мудрець, він за строєм душі філософ. Йому б не письменником бути, або й ним, але не зараз. “Думайте про високе”, “Бережіть собори ваших душ” — це крик у пустелі, філософи завжди були пустельниками”. Так про Олеся Гончара сказав великий український правдолюб Григір Тютюнник.
Ведуча 1: Доля досить часто в різні періоди життя випробовувала його, і не раз він опинявся за крок від біди. Чого вартувала авторові “Собору” “антисоборна кампанія”! А різка реакція Союзу письменників СРСР на відмову Гончара у 1966 році брати участь в засудженні книги Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». За спогадами першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста, обговорювалося навіть питання про арешт Олеся Гончара, і лише незворотні наслідки міжнародного скандалу, (бо книги Гончара на той час були переведені на багато мов світу і входили до шкільної програми) змусили партчиновників утриматися від цього кроку.
Ведуча 2: Петро Шелест спогадами про цей епізод потім поділився у своєму щоденнику. Микола Підгорний, (який очолював тоді Президію Верхової Ради СРСР) сказав Шелесту, що в разі арешту їх обох шуму по всьому світу буде менше, ніж від взяття під варту письменника Гончара…
Ведуча 1: Недарма Іван Драч писав про Олеся Терентійовича : «Дай Боже , нам усім так любити Україну, її людей і культуру, як любив він. І може Доля прихистила цього невгамовного романтика , щоб згодом він своєю творчістю, своєю неприборканою натурою прихистив усю літературу, весь народ?»
Ведуча 2: Олесь Гончар пропускав через своє зболене серце все, що стосувалося України, її долі, її народу. Багато публіцистичних творів Олеся Гончара присвячені питанням про виховання й освіту молоді, проблемам рідної мови, літератури та й культури в цілому, захисту навколишнього середовища, збереження історико-культурних пам'яток.
Найвидатнішими творами Олеся Гончара стали "Прапороносці" і "Тронка", "Твоя зоря" і "Людина і зброя", "Таврія" і "Перекоп". "Бригантина" і "Берег любові", "Собор" і "Циклон", "Ніч мужності" і "Чорний яр".
Письменник створив багато колоритних постатей, він наче вибирав їх з гущі народу, показуючи добру вдачу, сильне й віддане кохання, любов до праці, краси. У таких образах письменник втілював свій особливий погляд на сучасників, які були у нього ідеальні. І навіть сучасний молодий читач, що дещо скептично відноситься до радянської дійсності України, насолоджуватиметься тими цінностями людських характерів, які, здається, втрачені й забуті в наш час.
Ведуча 1: Творча спадщина Олеся Гончара яскраво ілюструє: ідеології минають — естетичні цінності залишаються. І Гончар залишається одним із найвідданіших естетів своєї малоестетичної доби.
Ведуча 2: Слово письменника, внутрішній світ, людяність виросли з казки, пісні, молитви, колядки, з його генетики українця. Дитинство Гончара — полтавський степ з його пахощами, з лагідним роздоллям і єдиною на світі красою.
Ведуча 1: У вересні 1981 року, мандруючи гоголівськими місцями, в одному з листів Гончар захоплено писав: "Цими днями випала нагода знов побувати в рідних краях полтавських... Легко тут дихається, яснішають думки. Може тому, що опинився серед рідних просторів, серед цих світлих, славних річечок, адже Псел, як і Ворскла, ріки мого дитинства?»
Ведуча 2: Нам, Олесевим землякам, дуже приємно і відповідально чути ці слова. Бо ж погодьтеся — якщо людина такої величини захоплюється звичними нам краєвидами, черпає в них силу і натхнення — значить, наділені ці місця особливою енергетикою. І, як би патетично це не прозвучало, але наш святий обов'язок— оберігати цю землю зараз та виховати покоління, яким небайдужа буде доля своєї малої батьківщини.
Ведуча 1: А ще дуже шанував Олесь Терентійович українські народні пісні, сам мав непоганий голос і любив співати. У садибі-музеї письменника в Сухій зберігається зошит з текстами улюблених пісень. Серед них — ще бабусина улюблена: “Ішли воли із діброви, а овечки з поля». Давайте зараз послухаємо її у виконанні наших гостей з Улинівки. Це активні члени клубу «Надвечір‘я», що працює при Улинівській сільській бібліотеці:
Блощинська Ольга Іванівна
Говтва Надія Іванівна
Рихлик Ніна Олександрівна
Педай Лідія Олександрівна
Ведуча 2: Місця, де виріс письменник, зримо і незримо присутні у багатьох творах. У найвиразнішій формі це виявилось у романі "Твоя зоря", написаному у 1980 році. Гончар відзначав: "Твоя зоря"— дуже особиста книга. Не можу сказати, що автобіографічна, але в неї увійшли дорогі для мене речі, я сказав би, заповітні, особливо в образі головного героя... ".
Це найбільш задушевний твір письменника, на думку поета Бориса Олійника, "синівський звіт перед отчим домом, звідки він починав свій шлях до заповітних берегів людського серця. Кожен рядок променить гордістю українця за свій край, таємниці фольклору, людську доброту сердечну...
Ведуча 1: "В літах дитинства, можливо, закодовано щось вельми для душі необхідне, таке, що потім упродовж усього життя позначається на наших "дорослих" вчинках..." А гени совісті? А відчуття справедливості, що раз у раз пробивалося? Певне, мало ж і воно якийсь свій генетичний код?",— запитує письменник вустами головного героя роману.
Ведуча 2: До речі, спочатку роман називався «Подорож до Мадонни». Але переповідали, що нагорі заперечили: у нас, мовляв, одна дорога — до комунізму, а не до якоїсь там Мадонни. Довідавшись про це, Гончар згадав сумну історію із «Собором» і мусив змінити назву.
Ведуча 1: Багато з прототипів цього твору — реальні люди з полтавського дитинства Гончара. Всі ми пам‘ятаємо, наприклад, образ Романа –степового, його доньки красуні Надьки, що зачаровувала душі малих пастушат… Зараз пропоную послухати цікаву історію, яку розповість Ольга Іванівна Блощинська.
Ведуча 2: У автобіографічній повісті "Далекі вогнища" Гончар залишив нам набір духовних заповідей, спрямованих на утвердження української ментальності:
*Берегти національні святині;
*Берегти національну еліту;
*Берегти національну мораль;
*Берегти гармонію душі і природи;
*Берегти національну історичну пам’ять;
Ведуча 1: В творі змальовано період, коли після закінчення Бреусівської семирічки юний Олесь став працювати в редакції Козельщинської районної газети «Розгорнутим фронтом». На кожній сторінці твору ми впізнаємо наше селище, виписане з любов'ю і ностальгією, адже повість побачила світ аж 1987 року, напередодні 70-ліття письменника.
Ведуча 2: ... у весняному сонці постає перед нами наше районне містечко. Його центральна брукована вулиця поп'ялась на монастирську гору, де біліє чепурний будиночок, притиснувшись біля мурів, — колишня свічкарня з великими вікнами, зі стінами такої товщини, що й гарматою їх не проб'єш. Саме в цій забудівлі й розмістився наш «Червоний степ», де в одній половині друкарня, в другій — редакція, а посередині, в сінях, громадяться величезні рулони друкарського паперу, на яких ночами дрімає дід-сторож.
Коли ж газета не виходить, ми підемо з другом блукати по райцентру, ….,шукаючи самі не знати чого, забредем аж до залізниці, де по той бік насипу, за озерами, яскравіють у сутінках вечірні вогнища пастухів. Чомусь від тих вогнищ, як і від чиєїсь далекої пісні, щемливо стає на душі…
Ведуча 1: Спогади про раннє дитинство , шкільні роки письменник змалював також у новелах «У бабусі» та «Ода тій хаті, що в снігах».
Але краще один раз побачити, ніж 100 раз почути, — кажуть мудреці. Саме так вчинили у далекому вже 2003 році члени районного осередку Спілки журналістів України. У рік 85-ліття з дня народження письменника вони просто сіли на автобус, і побували в тих місцях, де ходив малий Олесь, і які знайшли відображення в його творах. В ролі екскурсовода виступив талановитий оповідач, наш відомий краєзнавець Григорій Дмитрович Сердюк.
Ведуча 2: Пропонуємо вашій увазі фрагмент запису про цю поїздку. Відео любительське, зняте, вже, на жаль, покійним Григорієм Івановичем Оженком.
(Фрагмент запису)
Ведуча 1: Тож пропонуємо всім бажаючим долучитися до розмови про цю велику людину.
(Надається слово всім бажаючим)
(Після виступів)
Ведуча 2: У щоденнику Гончара є такий запис: «Січовик заповідав класти в могилу — під голову — сідло козацьке... А що я заповів би? Мені покласти під голову три книги: «Тронку», «Собор» і «Зорю». Це занотовано у січні 1982 року. Пройшло трохи більше десятиліття — і 14 липня 1995 року небайдуже серце не витримало нелюдської напруги.
Ведуча 1: Поет Віктор Корж так писав про горе цієї непоправної втрати: “Солов’ї України принишкли і заніміли, відчувши, що спинилося серце Олеся Гончара, жайвора космосу степового… Тиша всеукраїнська тоді настала. І зорі небесні вдивлялись у морок буття українців: що буде далі? Далі було, що є нині: України, вимріяної Олесем Гончаром, немає. Є лиш гасла, гасла і гасла. Та є Олесь Гончар, який починався як великий українець із малесенького джерельця всесвітньої слави”.
Ведуча 2: Ми не перепишемо історії літератури й нічого з неї не викинемо, навіть якщо робитимемо такі спроби. Спрацьовує закон вищої справедливості. І як би хтось не хотів заперечити літературний і громадянський досвід Гончара, чи стверджувати, що сьогодні так не пишеться і це не читається – Олесь Гончар залишається в історії української літератури. Осмислення і оцінки можуть тільки наближати чи віддаляти нас від цієї постаті. Але Гончар із тих письменників, до яких ми завжди повертатимемось, аби зрозуміти. Насамперед, себе. У просторі і часі. | 
