В моїй уяві, наша подорож ,а вірніше « учбовий десант працівників культури» була б звичайною. Назву це так. Ми їхали просто навчатись, підвищити кваліфікацію, відвідати курси, а можливо і просто хотілось втекти» від щоденних турбот, роботи та надоїдливого « треба», треба, треба…Долі потрібно було нас звести усіх разом, нас бібліотекарів Солоницької , Сушківської, Лутовинівської та Мальцівської сільських бібліотек –філій в єдину команду. Ніде так людина не розкривається , коли живе , спілкується , спить, їсть в одній кімнаті гуртожитку. Ми стали майже сім’єю, ріднею,яка живе щоденними созвонами», запитаннями про здоров’я дітей та внуків, про порання на городі та у хазяйстві. Ми стали більше , ніж просто колеги , подруги… В уяві ще там…у Гадячі…Де кожна поодинці і всі разом розкрилися одна для одної. Хто своєю мудрістю та гумором, хто своєю в усьому компромісністтю та погодженням, хто своїм азартом та жагою все і одразу побачити та побувати скрізь і всюди.
Отже, місто Гадяч…Україна. Полтавська область. Райцентр на р. Псел. З 1654 року—у власності Б.Хмельницького, а потім стає ранговою власністю гетьманів. У 1658 році Гадяч перетворюється на політичну столицю України, де ван Виговський підписав «Гадяцький договір», що визначав подальшу долю українських земель. Для багатьох Гадяч асоціюється із родиною Драгоманових , яка мала маєток на берегах Псла. Тут народились видатний культурно-політичний діяч М.П. Драгоманов, його сестра талановита письменниця Олена Пчілка, а у збудованому нею дачному будиночку в урочищі Зелений Гай писала свої твори її донька, геніальна Леся Українка. У Гадячі проходили дитячі та юнацькі роки Панаса Мирного. Гадяч — місто паломництва туристів єврейського походження з різних країн світу, бо на його території розміщене поховання засновника течії хасидизму — рабина Шнеура Залмана . Особливою перлиною краю є бджільництво (Національний науковий центр інституту бджільництва, музей бджільництва, однорічна сільськогосподарська школа( здається як не єдина в Україні) яка готує фахівців з питань бджільництва). Гадяччина має своєрідний та унікальний рельєф, заповідні урочища Гадяцький бір, Зелений гай. « Найукраїніша» Україна. Так назвала рідний Гадяч Леся Українка, так може сказати кожен житель та гість міста.
Осередком культурно — мистецького життя є Гадяцький коледж культури і мистецтв ім. І.П. Котляревського. Саме тут і проходили наші незабутні 10 днів нашої подорожі у безкрайні простори культурно-просвітницької справи. Програма передбачала ознайомлення із сучасною українською літературою, сучасною зарубіжною прозою у такому літературному напрямку як постмодернізм.
Постмодернізм — поєднування непоєднувальних речей, виклик, провокація. Виник у другій половині ХХ століття. У нашій культурі — шістдесятництво.
В архітектурі — «танцюючий» будинок .У поп-арті -- Енді Уорхол (Андрій Воргола)-- маляр-- українець, лемківського походження – етнографічна група українців, які мешкали в Карпатах, народився в сім’ї емігрантів першого покоління.
Українські постмодерністи:
- Оксана Забужко(Сестро, сестро; Казка про калинову сопілку; Нотердам де Юкрейн: Українка в конфлікті міфологій)
- Лесь Подерев’янський;
- Юрій Андрухович;
- Сергій Жадан;
- Люко Дашвар(Покров; Село не люди)
- Любко Дереш;
- Ірена Карпа
- Марія Матіос (Солодка Даруся)
- Юрій Іздрик
Твори цих письменників були для нас відкриттям сучасної української літератури. У нашій професії бібліотекарів це найважливіше – володіти інформацією про найновіші видання,розуміти сучасну як українську так і зарубіжну літературу та вміло доносити до наших користувачів новинки у світі найновіших видань. Дійсно, це дуже важливо.
Далі було відвідування бібліотеки коледжу, де працівники — колеги із задоволенням поділились досвідом роботи та матеріалами сценаріїв, ознайомили із цікавою найновішою літературою.
Відвідини районної бібліотеки ім. Лесі Українки не були для нас просто екскурсією. Ми стали гостями засідання клубу « Панянка + » . Ця зустріч відбувалася на початку квітня —у день сміху. Звісно , що і нас не обійшли осторонь — роздавши всім українські народні приказки , потрібно було жестами їх прокоментувати. Нам випала нагода позмагатись і в пісні, і в гуморесці , і в анекдоті. Ми насолоджувалися художніми перлинами українського гумору: творами Євгена Дударя , Остапа Вишні, Павла Глазового, Олега Чорногуза. На закінчення зустрічі нас запросили до Інтернет - центру бібліотеки, де завідувачка розповіла історію його створення, поділилась досвідом пошуку донорів для розвитку бібліотек, нових партнерів і про використання мультимедійних засобів в проведенні бібліотечних заходів.
Районна дитяча бібліотека теж залишила тільки позитивні емоції і якесь незвичайне задоволення від побаченого, бо при вході до бібліотеки нас зустріла …черепашка…( так, це не описка) звичайна черепашка, яка дружелюбно зустрічала і проводжала користувачів, подалі була -- шиншила у своїй хатці, інтер’єр доповнювали два акваріума. Просто чудово! Я уявляю, яке задоволення від відвідин бібліотеки отримують діти!
Цікавими та змістовними були заняття у комп’ютерному класі , де ми проходили оволодіння новітніми методиками роботи бібліотекарів роботі з електронними ресурсами, працювали із програмою ІРБІС.
Наостанок нас запросили у кабінет декоративно-прикладного мистецтва. Також , подиву майстерності робот випускників коледжу не було меж. Особливо вразила вишивка та робота із соломкою-яка це скрупульозна та мініатюрна справа.
Ще у Гадячі є одне диво. Інакше його називають Миколаєве диво у Гадяцькому Свято-Успенському Соборі — це вишита ікона Св. Миколая Мирликійського. Схему до неї розробив викладач коледжу Григорій Олексійович Кісіль. А вишила його дружина – Анізія Михайлівна. У 1998 році при відкритті новобудованого Собору , подружжя вирішило подарувати її церкві. Але до відкриття не встигли і подарували її 19 грудня (до того часу вишита ікона висіла вдома під склом у рамі) . За декілька днів , Григорій Олексійович,вирішив замінити стару раму на кращу і побачив чіткий відбиток на склі( ніби негатив) . Під новим склом ікону освятили і повісили в церкві. Згодом з’явилися тріщини. Знову зняли раму , щоб скло замінити, то побачили чіткий відбиток образу. Може то був Божий знак ,щоб звернули увагу на чудо. Після того скло декілька разів міняли, але відбиток знову з’являвся.
Нині в Соборі виставлена вишита ікона, а поруч — скло з відбитком на ньому. Сюди приходять і приїздять помолитися, замовити молебні. «Миколаєве диво — явлене в Гадяцькому Соборі , засвідчує, що Святий – з нами,і воно є застереженням усім, щоб ми зміцніли у вірі»--зазначає отець Ігор.
Свою розповідь хочу закінчити віршем Оксани Забужко:
І в міру того,як їх прибува
Річних кілець на пнях мойого саду,
Я чую:все безсиліють слова,
І смисл тікає з під моєї влади.
Я не навчилась, просто, мудро жить
(Такого не навчаються ніколи)
Я тільки знаю: мудрість антрацит
У тих шарах, яким я не геолог,
Ані шахтар, лиш лагідне звіря
З округлими від подиву очима:
В бузкове небо вкраплена зоря,
І шелест зливи , й усмішка мужчини,
І вечорова лампа на вікні,
І музика , і всі людські уміння
Усе дано для подиву мені,
Нічого не дано для розуміння.
Світлана Матвієць — бібліотекар Солоницької сільської бібліотеки –філії №24
| 
