Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 24
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Теперішній райцентр Козельщина як поселення засноване в І чверті XVIII столітті наказним сотником Кобеляцької сотні П.Козельським. У II чверті XIX століття його нащадок П.І.Козельський - предводитель кобеляцького повітового дворянства, не маючи своїх дітей, передав у дар свій маєток графині Софії Михайлівні Капніст (дочці видатного вченого-математика М.Остроградського). Її чоловік В.І.Капніст - внук відомого поета та громадського діяча В.В.Капніста. Разом із маєтком та землями у спадок Капністам перейшла родова ікона Козельських - Божа Матір.

 У козацький рід Козельських вона потрапила приблизно в середині XVIII ст. з однією із наречених. Спеціалісти стверджують, що портрет Мадонни виконаний італійським майстром. Картина відзначається майстерністю виконання і глибоким психологізмом зображення Богоматері й Ісуса.

 

  У графів Капністів було п'ятеро дітей. Дві старші дочки в кінці 70-х pp. навчалися в Полтавському інституті шляхетних панянок. У січні 1880 р. одна із сестер, Марія, захворіла – параліч ніг. Невдовзі вона перестала відчувати й руки.

  Звернення до лікарів Полтави, Харкова, лікування на Кавказі бажаних результатів не дали. Був визначений тяжкий діагноз - параліч спинного мозку і природні вивихи кісток.

 Не увінчалось успіхом лікування у декількох лікарів і в Москві. Залишилася одна надія - консультація у знаменитого французького лікаря Шарко.

 21 лютого 1881 р. мав бути від'їзд із Козельщини в Москву на зустріч із відомим лікарем. Перед від'їздом Марія пристрасно молилась перед родовою іконою Божої Матері. І сталося чудо: вона стала відчувати руки, а потім і ноги. Рідні були приголомшенні швидким одужанням Марії.

 Уже здорова дівчина разом із батьками в Москві зустрілася з світилами медицини. Серед них були професор М.Скліфосовський (наш земляк), і сам професор Шарко. Жоден з лікарів не міг пояснити несподіване видужання тяжко хворої Марії.

  Розповіді про цю незвичайну подію поширились по Москві. Чутливі до релігійних вірувань і переконань москвичі йшли на квартиру Капністів, щоб поклонитись святому образу. Рознеслась слава ще про кілька зцілень в Москві біля Козельщинської ікони. Через півмісяця сім'я Капністів із іконою Божої Матері повернулась додому. А преса швидко рознесла по всій Росії незвичайну сенсацію– зцілення. Тисячі паломників стікалися в Козельщину побачити, помолитись, попросити здоров'я і щастя в ікони, що набувала ореолу чудотворної.

 23 квітня 1882 р. ікона Козельщинської Божої Матері була встановлена у невеличкій каплиці, яку збудував граф Капніст. А вже у вересні цього року була збудована Свято-Богородицька церква. Потік людей до ікони збільшувався.

 

Перша дерев"яна церква

 У 1885 р. в Козельщині почала діяти жіноча релігійна община, яка в 1890 р. була реорганізована в Козельщинський Різдвяно-Богородицький жіночий монастир. Але невелика церква, збудована в 1882 р. не задовольняла потреб великої кількості людей, котрі йшли до чудотворної ікони. Тому в 1900 р. було освячено місце для нового храму, будівництво якого завершилося в липні 1906 р.

  Різдвяно -Богородицький храм був визнаний одним з найкращих в Україні та й в усій Російській імперії. Він був збудований у суворо витриманому візантійському стилі, до найвищої точки хреста на центральному куполі майже 40 метрів.

 

 

Всередині храм мав рідкісну особливість: у ньому не було жодної колони, він увесь був відкритий. Вісім масивних стояків несли на собі чотири величезні арки, на яких трималася вся верхня частина собору із склепінням. План храму: середина між опорами — центральний квадрат, із півночі, заходу та півдня — три чотирикутники, а східна стіна являла собою три заокруглення. У централь­ному із них знаходився головний вівтар, у південному — придільний, у північному — ризниця. Із західного боку по всій ширині собору були влаштовані хори, укріплені на двотаврових балках, що знизу підтримувалися двома залізними стовпами.

  Гордістю й окрасою собору був іконостас, який складався із п'яти частин. Він був виготовлений із білого мармуру. У лівій частині іконостасу знаходилась ікона Козельщинської Богоматері.

   Десятки, сотні тисяч паломників побували у знаменитому храмі. У 1909 р. біля чудотворної ікони побував цар Микола II і просив у неї здоров'я для своєї дочки. Тільки за 1881-1888 pp. описано майже 50 зцілень біля знаменитої ікони.

 

 

 

 З 1917 року починається занепад Козельщинського Різдвяно-Богородицького монастиря, який на той час уже був першокласним. Влітку того року селяни навколишніх сіл здійснили перші самовільні захоплення монастирських земель та майна. У серпні–вересні 1917 року селяни Бригадирівської та Хорішківської волостей самовільно захопили 97 десятин монастирської землі. На початку 20‑х років землі та частину майна монастиря бу­ло націоналізовано, чимало всього загинуло в роки громадянської війни.

Весною 1929 року монастир закрили. У соборі влаштували театр, у колишніх келіях монашок, шкільних приміщеннях та майстернях, монастирській лікарні, у господарських спорудах розмістили зоотехнічну школу, амбулаторію, лікарню, семирічну школу, споживче товариство, електростанцію, гуртожиток для учнів та службовців, у монастирській трапезній — їдальню. Чимало монастирських скарбів зникло безслідно. А те, що залишилося в соборі, безбожно нищилося. На звороті ікон з іконостасу, виготовлених на мідних дошках і прекрасно оздоблених, самодіяльні місцеві художники малювали портрети робітників‑передовиків. Мармур з іконостасу використовували в господарським цілях, окремими його шматками вимощували доріжки на подвір'ї. Унікальні культові пам'­ятки собору продовжували знищувати і тоді, коли тут був Козельщинський районний клуб.

Ікону Козельщинської Богоматері, яку ховали в спеціальному сейфі в ніші, вдалося врятувати. Коли закривали монастир, монашки винесли її таємно під своїм одягом і потім переховували у надійних людей у Потоках. З неї було зроблено три копії, одну з яких пізніше вивезли до Німеччини.

Тяжка доля спіткала останню ігуменю монастиря Олімпіаду II (Вербецьку). Тривалий час вона проживала в Полтаві, в остан­ній рік свого життя переховувалася у знайомих людей по вулиці Фрунзе. Її виказала донощиця, і літня немічна жінка — колишня ігуменя була заарештована і загинула в полтавській тюрмі 1937 року.

Напередодні і на початку Великої Вітчизняної війни 1941–1945 років у соборі монастиря утримувалися під спеціальною охороною військ НКВС заарештовані "вороги народу" — інтелігенція та прості робітники і селяни з Молдавії й Буковини. Під склепінням собору кількома ярусами розташовувалися дерев'яні нари, прикріплені до підлоги та стін. На них покотом на голих дошках розміщалися жертви сталінсько‑беріївських репресій. У серпні 1941 року політв'язнів вивезли на Схід, а звільнене приміщення зайняли частини Червоної Армії, спершу 692‑а база аеродромного обладнання (яка обслуговувала аеродром), передислокована із Прилук.

Колишня послушниця (пізніше монашка) Ладинського жіночого монастиря, а на початку війни хірургічна сестра санітарної частини цієї бази Н. М. Желтовська (мати Антонія), яка нині проживає в Полтаві, пригадує, що військові і медики були вражені станом цієї унікальної пам'ятки архітектури й історії. Жахливе враження справляли вже самі арештантські нари від підлоги в кілька ярусів. Майже весь іконостас був знищений, його уламки втоптані в багно на подвір'ї. Підлога в соборі в багатьох місцях була попсована, бо прямо на ній тут же рубали дрова. На жалюгідних рештках колись величного іконостасу, на звороті кількох уцілілих мідних ікон висіли примітивно виконані портрети робітників.

У період тимчасової німецько‑фашистської окупації Козельщинський Різдвяно‑Богородицький монастир відновив свою діяльність завдяки старанням ігумені Феофанії (Єлизавети Зонової), яка його очолила. У ті та в перші повоєнні роки в ньому перебувало в середньому 100 монашок і послушниць. Чимало дівчат врятувалося тут від відправки на примусові роботи до Німеччини. 1949 року монастир знову закрили, а 107 його монашок і послушниць перевели до Лебедина.

  У 30-х роках неподалік собору в редакції козельщанської районної газети працював письменник Олесь Гончар. Він не міг не захоплюватись величністю собору, його драматичною історією. Тож пізніше в головному образі його роману "Собор" ми впізнаємо долю Козельщинської перлини. Образ Козельщинського собору використаний і в романі "Твоя зоря" О.Гончара: «І Козельськ звідси вже відкривається цегляними будівлями та куполом райклубу, що архітектурою схожий на собор святого Петра в Римі, а ген-ген, низько – долом, насип залізниці побіг кудись аж за обрій».

На початку 1990 року монастирський собор було передано приходській общині, 6 березня того ж року (свято в честь Козельщинської ікони) тут відбулося перше з часу закриття обителі богослужіння.  Уже 26 років Козельщинська ікона Божої Матері знову збирає біля себе тисячі паломників. І люди у вірі та надії схиляються перед чудотворною іконою, якій присвячений день 21 лютого (5 березня за новим ст.) в православному календарі.

 

УНІКАЛЬНЕ СВІДЧЕННЯ

 

Про останні дні життя Марії Володимирівни Капніст, на честь видужання якої було засновано спершу маленьку каплицю, а пізніше й Козельщинський Різдвяно‑Богородицький монастир, удалося дізнатися випадково. В Полтаві, як сказано вище, проживає монахиня мати Антонія — у миру Ніна Миколаївна Желтовська (учасниця Великої Вітчизняної війни), яка в повоєнні роки перебувала в Полтавському Хрестовоздвиженському монастирі. Тривалий час вона листувалася із священнослужителем, у свій час відомим і в Полтаві церковним та громадським діячем О. Г. Введенським. Він в останній період свого життя мешкав у місті Троїцьку Челябінської області, а в роки громадянської війни проживав у Одесі, де доля звела його з Марією Володимирівною Капніст.

Нижче наводяться листи Олександра Введенського, написані в 1953 році м. Антонії (Н. М. Желтовській), в яких ідеться про образ Козельщинської Богоматері та долю М. В. Капніст.

                             «Здравствуйте, возлюбленная о Христе сестра Антония!

Приношу глубокое, сердечное спасибо Вам за письмо, внимание и исполнение моей просьбы. Хотя образ еще не получен, но я верю и надеюсь, что он будет, и тогда первые молитвы перед ним я вознесу за Владыку Палладия, за игумению Иннокентию, за Вас, сестра Антония, и за всех сестер Вашей обители.

Вы просите меня описать историю моего знакомства с Марьей Владимировной Капнист и ее последние дни жизни у меня. Извольте. Я с радостью делаю это, потому что история эта весьма знаменательна, поучительна и интересна.

Когда я учился в 5 кл[ассе] Черниговской духовной семинарии, мне попалась в руки "История Козельщинской Б[ожией] М[атери]". Я прочитал и усумнился. Я не поверил, чтобы девушка, 2 ½ года не владевшая ногами, сразу встала и пошла, едва приложившись к образу. И тут же решил, как Фома неверный: "Пока не увижусь с одним из свидетелей чуда, т. е. с очевидцем чуда, не иму веры". Таким образом червь сомнения закрался мне в душу и точил ее каждый год моей жизни. А образок все чаще и чаще попадался мне на глаза, напоминая о грехе моей юности. Например: когда я поступил в Московскую духовную академию, я спал рядом со своим товарищем, в изголовье которого висел образок Козельщинской Б[ожией] М[атери]. Родители невесты благословили меня К[озельщинской] и[коной] Б[ожией] М[атери]. Первый молебен, когда я назначен был законоучителем Одесской 2 гимназии, был заказан К[озельщинской] и[коне] Б[ожией] М[атери]. Первый вопрос, заданный мне в 8 классе учениками, был вопрос о К[озельщинской] и[коне] Б[ожией] М[атери]. Т. е. тот самый вопрос, который смутил мою душу. Знаменитый Фесенко, издатель хромолитографированных иконок, предложил мне написать краткую историю К[озельщинской] и[коны] Б[ожией] М[атери]. И так далее.

В 1920 г., когда хлынул поток беженцев в Одессу (в то время я был протоиереем Одесского собора), ко мне пришла одна беженка по фамилии Армашевская снимать комнату. Она понравилась мне, и комнату я сдал ей. Вечером того же дня она попросила меня на чаек. Я прихожу и вижу на стене образ К[озельщинской] и[коны] Б[ожией] М[атери]. Я немного смутился. Она заметила моё смущение и спрашивает, в чём дело. Я рассказываю ей то, что Вам сейчас пишу. И замечаю, как её лицо меняется, глаза наполняются ужасом, она схватывает голову свою руками, потом берет меня за руку и говорит мне:

— Господь услышал Вашу молитву. И перед Вами не свидетельница чуда, а сама виновница чуда. Я — Марья Владимировна Капнист.

— Но Ваша фамилия Армашевская? — спрашиваю я.

— Да, но это по мужу. Надо Вам сказать, что я, получив исцеление, дала Богу обет никогда не выходить замуж. Но нарушила этот обет, и как же Господь наказал меня. Мой муж оказался горьким пьяницей. От него я имею сына и дочь. Он умер от запоя. Потом я вышла замуж за профессора Армашевского[1], бывшего городским головою г. Киева. Как я любила его. Но его расстреляли и я бежала сюда.

— Так расскажите, как же Вы исцелились, — спросил немного пришедший в себя я.

— А вот слушайте. Я училась в Полтавском институте благородных девиц. Училась хорошо. Была общей любимицей. Меня чуть ли не на руках носили, п[ри] ч[ем] отец мой, когда приезжал в институт, то всем‑всем подарки привозил: и подругам, и начальнице, и воспитательницам. Любимым моим занятием было прыгать по лестнице, по ступенькам сверху вниз. Сначала через две, потом через три. А раз перепрыгнула через пять. И впервые почувствовала боль в ступне ноги. Сначала скрывала эту болезнь. Но она становилась всё острее и больнее. Воспитательница обратила внимание, пригласила врача, и оказали первую помощь. Но боль не унималась. Появилась опухоль, стало выкручивать ногу. Пригласили профессоров из Киева. По делнем[2] совещании забинтовали в гипс. Так пролежала до св. Пасхи. Родители мои собирались в храм. И меня звали. Но я подумала, что буду там всем в тягость, и не поехала. И хорошо сделала. Когда они уехали, со мною случилось новое несчастье. Вторую ногу стало выворачивать. И я пережила новые мучительные боли. Вызвали экстренно врачей и вторую мою ногу залили в гипс. И вот 2 ½ года лежала я в гипсе, как труп. Сколько приезжало врачей из Москвы, Харькова, Киева, не помню уже. И вот как‑то домашний фельдшер дал совет обратиться к парижскому профессору Шарко, слава которого гремела по всей Европе.

Может быть, у дочери Вашей болезнь возникла на нервной почве, — говорили фельдшера.

Отец мой на всё готов был, лишь бы помочь мне. И он написал Шарко. Тот ответил, что специально в Полтаву не поедет, но в Москве готов осмотреть больную дочь. Назначен был день приезда Шарко в Москву. Начались приготовления к отъезду. Мучительные были дни. Мать почти оставила меня одну. А я каждую минуту зову ее посидеть, поговорить, успокоить. Наконец, мама устала от моих просьб и раз приходит и приносит мне образ Б[ожией] М[атери] и говорит:

— Маша, вот наш фамильный образ. И в нашей семье живет такое предание: если кто из больных приложится к образу и почистит его, тот обязательно выздоровеет. — С этими словами и подает мне образ Б[ожией] М[атери] — а я тут же подумала: хочет отвязаться от меня. Но я образ все-таки взяла и полотенцем отерла его и, усмотревшись в лик Божией Матери стала молиться:

— Пречистая Богомати! Я — калека. Мне горькая жизнь уготована. Возьми меня к Себе или восстави от одра болезни.

В один миг сильная боль, появившая[ся] в позвоночнике, заставила меня закричать и лишила меня сознания.

Все сбежались на мой крик. Я вскоре очнулась и почувствовала, что ко мне вернулась способность владеть ногами.

— Мама! Я исцелилась! — воскликнула я.

— Перестань, Маша, этим не шутят.

— Но посмотри, посмотри, я шевелю ногами.

Действительно, я исцелилась. Позвали врача, сняли гипс, я поднялась, села на кровати, а потом бросилась на шею матери. Но ноги ослабели, и я снова улеглась на постель.

С этих пор я быстро стала крепнуть и к отъезду в Москву ходила, как и все.

Я не стану описывать, как мы поехали в М[оскву], что говорили профессора и что говорил Шарко. Скажу только, что Шарко сказал отцу: "Если бы не профессора, лечившие больную, то я не поверил бы Вам".

Весь 1920 г. М[ария] В[ладимировна] прожила у меня, на Кузнечной ул., д. 14, кв. 19. Жила она тихо, спокойно, часто посещала церковь, а вечера проводила с моей семьей в душеспасительной беседе. К концу года появились у нее нарывы на голове и оч[ень] большие. Она почувствовала надвигающуюся смерть и причастилась. Исповедь ее была на редкость глубокая — сердечная, христианская. Умерла в полном примирении со всеми. Последние ее слова были: "Господи, спаси от бед сестер моей обители. Батюшки, никогда не забывайте в своих молитвах моих дорогих сестер". И с этой молитвой умерла.

Похоронена она мною в 1921 г. на Одесском 3‑м кладбище под фамилией Армашевская (по 2‑му мужу).

Мир праху ея и вечный покой ея душе!

 

 

Пошук
Календар
«  Грудень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031
Архів записів

Copyright ЛСБ © 2017