Обладнання: Колоски перев'язані чорною стрічкою, хлібина, запис відеороликів.
Доброго дня! В останню суботу листопада Україна згадує чорну сторінку своєї історії — Голодомор 1932-33 років. Ми часто зустрічаємо цю тему у творах української літератури, слухаємо розповіді ще живих очевидців. Ми жахаємося страшних та шокуючих подробиць життя тогочасних українців.
Матері, що вбивають своїх дітей, аби вони не мучились голодом, брати, що вбивають один одного за краюху хлібу. Зараз дуже просто засуджувати такі вчинки, називаючи їх негуманними, але ще невідомо, щоб ми зробили самі, не дай Бог, потрапивши на їхнє місце.
Цей період в житті та історії України є справжньою перевіркою на людяність, спроможність вижити в екстремальних умовах та балансувати між тваринністю та людською гідністю. На долю людей випало неабияке випробування, битва не на життя, а на смерть. Ми ні в якому разі не повинні забувати про ці страшні події початку ХХ століття.
Щороку Україна прихиляє коліна перед мільйонами жертв Голодомору 1932-1933 років, перед тими страждальцями, могили яких розкидані по садках, балках, дворах, узбіччях доріг та на цвинтарях, де насипані великі могили або колективні.
Як же так сталося, що на багатій українській землі без війни, без стихійного лиха почали вмирати хлібороби з діда – прадіда?
На східній території України, де була встановлена радянська влада, будували нове життя. Наприкінці 20-х років у сільській місцевості почали організовувати колгоспи. Вступаючи до них, господар віддавав для загального користування землю, реманент, а в деяких випадках навіть худобу і птицю. Українські селяни не звикли до таких колективних господарств.
З діда-прадіда кожен намагався працювати з сім’єю на власній землі. Земля була основою життя селянською сім’ї. Від батька до сина передавалась у спадок земельна ділянка, а з нею і любов до хліборобської праці.
З болем і страхом вступали селяни в колгоспи. Тих, хто не хотів іти суворо карали. Їх висилали з рідних місць, називали куркулями, ворогами народу.
Вирвані з корінням, вивезені товарняками до Сибіру, на Урал гинули люди в нужді і злиднях. Мільйони не повернулися в Україну
Кожна осінь несла селянам розчарування. Радянський уряд на чолі зі Сталіним вимагав від колгоспників дедалі більше хліба, молока, м’яса, овочів. Усе менше і менше залишалося продуктів селянським сім’ям на зиму.
Навіть те, що залишали на насіння, примушували здавати.
Осінь 1932 року для селян видалася щедрою. Врожай був не гірший, ніж у попередні роки, а навіть краще. Селяни здали державі запланований податок.
Та раптом за першим податком оголосили другий, потім третій. Спеціальні продовольчі загони їздили по селах і забирали все до нитки. То ж не судилося того року ані йти плугатарям, ані співати дівчатам, та й вишні не зацвіли.
Постачання хліба на користь держави здійснювалось внаслідок додаткової хлібозаготівлі. Голодні люди збирали колоски пшениці, залишені на полях, щоб прогодувати дітей.
В Україну для виконання плану хлібозаготівлі було направлено комісію на чолі з В. Молотовим. Дії комісії були жорстокими: у селах конфісковували продовольчі та посівні фонди, проводили масові репресії, припинялося постачання товарів.
І спалахнув в Україні великий голод, а за ним прийшла смерть. Вимирали сім’ями, кутками, вулицями. Виснажені люди падали під тинами. Селами їздили підводи, збирали померлих і ховали у братських могилах. Немає в Україні села, де б не знали про той страшний голод.
«А мені згадався 1933-й. То ж таки був геноцид! Пів – Сухої виморено голодом за одну весну. Сім'я Булата – коваля, де діти старші поїли менших… А ті мої товариші-однокласники Киселі, що незрівнянні успіхи виявили в математиці, - сьогодні в школі були, а на завтра вже не прийшли: померли обоє. А торгсини, Галещинська біофабрика окороки відправляє на експорт… Ні, то довічний Сталінів гріх, злочин, якому ніколи не буде виправдання…”
Письменник Олесь Гончар, 1918 р.н., щоденники, запис від 23.08.1980р.
(Пісня А. Салогуб «Голодомор»)
Послухайте жахливу хронологію політики Голодомору:
Липень 1932 р. – влада ухвалила завідомо нереальні до виконання плани хлібозаготівель;
Серпень 1932 р. – прийнято закон ”Про п’ять колосків”, за яким засуджували навіть дітей, які збирали колоски пшениці на полях;
Листопад 1932 р.— в Україні запроваджується система голодних гетто – ”чорних дощок”, для населених пунктів, які невиконали плану хлібозаготівель. Занесення на 2 чорні дошки” колгоспів, сіл і цілих районів означало їх повну ізоляцію, вилучення всього продовольства, заборону ввезення, будь-яких товарів та інші жорстокі репресії, що було рівнозначним смертному вироку їх мешканцям. Всього на ”чорну дошку” було занесено до третини сіл України;
Грудень 1932 р. – примусово вивезено із колгоспів усі фонди, в тому числі і насіннєві.
Січень 1933 р. – забороняється виїзд за межі України. Відповідно до директиви Сталіна території УСРР і Кубані, в той час переважно заселеної українцями, були оточені збройними загонами для блокування виїзду селян ”за хлібом” в інші регіони. Таких заходів більше ніде і ніколи не застосовувалося в СРСР.
У той час, як від голоду умирали мільйони українців, влада продовжувала вивозити зерно за кордон. Також в Україні у той час на повну потужність працювали спиртзаводи, які переробляли зерно на горілку, що йшла на експорт.
Під кінець 1932 та на початку 1933 року селянство вже не мало ніяких харчів, а спеціальні загони забирали не лише останнє зерно, але і печений хліб, крупу, квасолю, картоплю, горох, насіння для сівби овочів, навіть насіння квітів. Виймали з печей зварену пісну страву: борщ чи кашу - і розхлюпували по долівці. Селяни ховали торбинки із зерном у колиски немовлят, розсипали на печі, прикривали рядном і садили згори дітей, закопували залишки зерна у землю, затоплювали у криницях. Але все це пошукові загони знаходили...
А ось яким було меню того страшного лихоліття, завдяки якому українці виживали. Воно відтворене на основі спогадів свідків того старшного голоду:
Хліб, до складу якого були висівки проса та гречки, замішані на воді.
Відварена дерев’яна стружка, обспебена з барильця, в якому колись зберігалося сало.
Випарені в казанах старі кістки тварин, шкіряне взуття та підошви.
«Млинці» з кропиви, каша з іншого буряну. Кінський гній, бо в ньому інколи були цілі зерна пшениці. Делікатесом були жолуді, слимаки.
У селах люди поїли всіх котів, собак, ловили диких птахів, пацюків, ховрахів, пробували їсти порожні качани від кукурудзи, переварений гнилий бур'ян, клей з дерев, але це не рятувало. Люди додавали в їжу тирсу, почали пухнути і вмирати з голоду. Почалися випадки людоїдства. Деякі збожеволілі сім'ї поїдали своїх найменших діточок, щоб вижити самим.
А тисячі пудів хліба пріли, гнили на сусідніх з голодуючими селами залізничних станціях та елеваторах під пильною охороною міліції.
Пропоную подивитися фрагменти кінофільму «Голод-33»,знятий за мотивами роману Василя Барки «Жовтий князь». Сюжет свого твору письменник побудував виключно на спогадах очевидців тогочасних подій.
(Перегляд відеоролика)
Україну називали житницею, але, грабуючи її, по-справжньому не давали їй жити. Через те й була наша Україна вбогою та знедоленою,. Хоч і сильна духом.
Найбільше постраждали від голоду діти. Всього жертвами голодомору стало 3 млн. дітей. Смертність дітей в українському селі стала причиною неповноцінного навчального року. Кількість учнів шкіл у 1931 – 1933 рр. зменшилася на 1 млн. 71 тис. осіб.
Те, що відбувалося в Україні в 1933 році, не знайшло жодного відображення в документах офіційних установ. Навіть саме слово «голод» заборонялося вживати в офіційних документах. Але мільйони людей, які загинули від голоду в 1933 році не можуть безслідно зникнути у часі. Про них пам’ятають їхні діти й онуки, всі, хто вижив у той страшний час. Крім того, 26 держав світу визнали голодомор актом геноциду проти українського народу. ”Великий голод 1932-1933 років в Україні забрав життя від 7 до 10 мільйонів невинних людей…”Такою була спільна заява делегацій 65 держав-членів ООН 7 листопада 2003 року.
Ось уже 82 роки щемить, тужить зранене серце, котиться пекуча сльоза скорботи у роз'ятрене тіло матері-України. Світ мав би розколотися надвоє, сонце мало б перестати світити, земля перевернутися від того, що це було на землі. Але світ не розколовся, сонце сходить, земля обертається, як їй і належить. І ми ходимо по цій землі зі своїми тривогами і надіями, ми єдині спадкоємці всього, що було.
Тож пам’янімо сьогодні з непростим запізненням у кілька довгих десятиліть
великомучеників нашої трудної історії, схилимо голови у мовчанні перед світлою пам'яттю тих, хто загинув. Вони згасали як зорі.
(Хвилина мовчання)
Не буває чужого горя і чужої біди. Живемо ми на одній землі, під одним небом і під одним сонцем. Нехай же ніколи не доведеться нам пережити подібне.
Пройдуть роки, минуть десятиліття, а трагедія 1933 року все одно хвилюватиме серця людей. І тих, кого вона зачепила своїм чорним крилом, і тих, хто народився після тих страшних років. Вона завжди буде об'єднувати всіх живих одним спогадом, одним сумом, однією надією… Ще й досі у сни селян приходять ці похмурі тіні, ще й досі кровоточать роз'ятрені серця, болить душа, що звідала горя до краю.
Нині доля Батьківщини в руках ваших батьків, завтра – у ваших. І хочеться, щоб ніколи не повторилися трагедії народу, щоб ваші руки були міцними, надійними, голови – світлими, а серця – благородними. Щоб знали, якими кривавим був шлях до свободи, й дорожили нею.
(Пісня «Ти живеш»)
| 
